Навіщо Україні переворот у ЛНР

На східному фронті у нас давно без змін, зате за лінією розмежування не вщухає внутрішня боротьба. Останнім часом найбільш запекла «гра престолів» розгортається в Луганську. Просто зараз там відбувається...

На східному фронті у нас давно без змін, зате за лінією розмежування не вщухає внутрішня боротьба. Останнім часом найбільш запекла «гра престолів» розгортається в Луганську. Просто зараз там відбувається конфлікт між «головою республіки» Ігорем Плотницьким та «міністром внутрішніх справ» Ігорем Корнетом. Сторони вже встигли обмінятися публічними звинуваченнями: «міністра» з ганьбою виселили зі захопленого ним будинку і відправили у відставку, але той відмовився складати повноваження і звинуватив оточення Плотницького у роботі на українські спецслужби. Більше того, угруповання Корнета закинуло Плотницькому зачистки опозиції під приводом придушення «державного перевороту».

Коротше кажучи, конфлікт ось-ось може перейти у «гарячу» фазу: центр Луганська вже заповнений бойовиками «МВС ЛНР», а вулиці перекриті. Втім, до стрілянини може не дійти: як свідчать події останніх років, у Луганську надають перевагу викраденням або мінуванню автомобілів: саме так, починаючи з 2014-го року, загинули кількадесят функціонерів та командирів «республіки». Та й сам Плотницький ледве залишився живий після замаху у серпні минулого року.

Однак, чим би не закінчився черговий раунд цієї підкилимної війни, звільнення Донбасу це не наближає. Як свідчать події останніх трьох років, Москва зовсім не проти динамічної ротації кадрів у «республіках». У 2014-му їй були потрібні здібні колаборанти – принаймні, достатньо жорстокі і безумні, щоб розпалювати війну у власному домі. Бєднов, Мозговий, Дрьомов, Іщенко та решта польових командирів впоралися зі своїм завданням на відмінно, привівши до лав «ополчення» тонни гарматного м’яса. Але щойно в гру вступили регулярні військові підрозділи ЗС РФ, потреба у польових командирах відпала і «отаманію» згорнули із застосуванням усіх доступних аргументів включно з артилерією. Найдовше протрималися Гіві і Моторола, які уособлювали «новоросію» на російському телебаченні, але були знищені й вони. Після цього у «ДНР» та «ЛНР» настав час функціонерів, від яких вимагалося лише підтримувати видимість державності та сумлінно виконувати другорядні доручення російських кураторів.

Освоївшись у новій ролі, колаборанти розгорнули боротьбу за контроль над фінансовими потоками, які проходять через «республіки». Російська «гуманітарна допомога», контрабанда, розпродаж мародерських трофеїв, «податки» з місцевого населення та інші промисли – для персонажів рівня Плотницького і Захарченка все це виглядає досить спокусливо. Так що боротьбу за місце під сонцем у «республіках» ведуть в дусі 1990-х з поправкою на військові обставини: там, де раніше стріляли з пістолетів, тепер гатять з гранатометів, а замість банд на «стрілку» приходять підрозділи «народної міліції». І що довше затягується Мінський процес, то більша спокуса угледіти в цих зіткненнях якийсь глобальний політичний сенс. На те, що у «республіках» станеться проукраїнський переворот, ніхто, звичайно, не сподівається, але чи не дасть внутрішня війна приводу для вводу миротворців ООН? А може конфлікт перейде у відкриту фазу і Росія втратить контроль над «республіками»?

Але сподіватися на чорного лебедя з того боку лінії розмежування марно. Скоріш за все, боротьба між колаборантами є просто відлунням боротьби всередині російських окупаційних структур, про зміст якої ми можемо лише здогадуватись. А ще більш вірогідно, що рушієм цих «розборок» є нестримна клептоманія місцевих бандитів, яких російські куратори всадовили у крісла державних мужів. Тим більше, що часу на переговори у них нема: вже з наступного року Росія почне скорочувати фінансування «республік», а там і до деокупації недалеко. Роль українського Кадирова не світить ані Плотницькому, ані Захарченку, а на «почесну пенсію» десь у Росії ще треба встигнути заробити, так що боротися з конкурентами доводиться жорстко, хоча це і псує імідж «республікам».

Навіть якщо Плотницький або Захарченко падуть жертвами внутрішніх конфліктів, ситуація на Донбасі жодним чином не зміниться. Просто тому, що будь-який «голова», «міністр» чи «депутат» «ЛНР» та «ДНР» – фігура суто номінальна, жорстко підпорядкована кураторам, а тому легкозамінна.

Щоправда, певна користь для України від цих чвар існує. Перш за все, це інформація, якою колаборанти розкидаються, викриваючи одне одного. Нагадаємо, першим зі сепаратистів, хто підтвердив, що влітку 2014-го Луганськ обстрілювали самі ж «ополченці», був екс-очільник «ЛНР» Валерій Болотов, який на той момент вже переховувався у Росії. А найбільше інформації про оборудки у «ДНР» зливає в ЗМІ ніхто інший, як колишній командир батальйону «Восток» Олександр Ходаковський. Такі «вкиди» підривають російську інформаційну стратегію щодо «ЛНР» та «ДНР» і навіть можуть слугувати доказами російських злочинів на Донбасі.

А головне: внутрішні чвари руйнують легітимність «ЛНР» та «ДНР» в очах мешканців окупованого Донбасу. Починаючи з 2014-го Росія доклала величезних зусиль, аби надати окупаційній адміністрації видимість легітимності: проводились «референдуми», «вибори», створювались «парламенти» і навіть «громадські об’єднання». Однак, неспроможність колаборантів стримати власні кримінальні рефлекси наочно демонструє, що за шильдою демократії криється звичайна окупаційна диктатура. І саме завдяки нескінченним внутрішнім чисткам, «розборкам» та війнам компроматів це стало очевидним навіть для ідейних сепаратистів. Такий переворот свідомості має набагато більше значення, ніж усі ймовірні перевороти в кабінетах окупаційної адміністрації. Бо рано чи пізно Росія разом зі своїми поплічниками забереться з Донбасу, а населення залишиться. І що ґрунтовніше воно витверезиться від власних ілюзій, то простішою буде його реінтеграція в українське суспільство. Бо «новоросію» слід ліквідувати передусім у головах.

Автор: Анатолій Рубльов

Источник: Zaxid.net

Категории
Статьи
Лента новостей

Похожие сообщения